новости телевидения

У межах телемарафону "Єдині новини" розпочалася інформаційна кампанія, що познайомить українців із роботою воєнних кореспондентів – тих, хто щодня ризикує власним життям, щоб оперативно та правдиво доносити інформацію про події на фронті та російські злочини в Україні. Одинадцять воєнкорів телемарафону розповідають про свій шлях на цій війні та причини, що мотивують їх продовжувати виконувати важку роботу й попри постійну небезпеку перебувати у вирі воєнних подій.

Руслан Смєщук – один із воєнкорів "Інтера", який у серпні 2022 року указом президента України був відзначений орденом "За мужність" III ступеня. Він із 2014 року висвітлював події на Донбасі. Після початку повномасштабного вторгнення неодноразово виїжджав на передову на різних ділянках фронту. Зараз працює на Сході – у Харківській, Донецькій та Луганській областях.

– Руслане, відколи ви ухвалили рішення стати воєнним кореспондентом?

– Так склалася доля. На телебачення я потрапив випадково у 2007 році, відтоді в мене були мрії про воєнкорство. У 2008 році потрапив у Грузію після російської агресії, згодом були заворушення в Туреччині, якщо пам'ятаєте 2013 рік, а потім усе сталося в нас. Моя мрія здійснилася, але я не радий, що вона здійснилася. Думав, що зніматиму війну десь далеко, може, навіть на інших континентах, а знімаю її у себе вдома.

– Раніше ви були цивільним журналістом. Чим відрізняється цивільна журналістика від військової?

– Я й наразі є цивільним журналістом, бо воєнний журналіст – це той, хто належить до складу війська. Звісно, що зйомки на передовій відрізняються від зйомок соціальних тем. На фронті, з одного боку, важко: тебе можуть убити, а з іншого – легше. Ти фіксуєш, що відбувається, і розказуєш історії захисників, справжніх героїв. На війні, хай як дивно це прозвучить, працювати цікавіше.

– Як би ви сформулювали основні правила воєнкора?

– Найважливіше – твоє життя. "Жоден кадр не вартує твого життя" – це те, що постійно говорять на тренінгах люди, які бували в різноманітних ситуаціях на фронті й мають специфічний досвід. Треба завжди дізнаватися безпечний шлях і слухатися військових, тому що на місці вони точно краще орієнтуються, ніж ти. Це найелементарніше. Також треба намагатися мати швидку реакцію і відносно дієздатне тіло, якщо тобі доведеться раптом із прискоренням бігти. Ну, і дбати про безпеку.

– Які людські якості відрізняють воєнкорів від решти?

– Воєнкори вміють працювати зі своїм страхом, тому що страх – практична матерія. Пам’ятаю випадок у березні 2022-го, коли виходжу з нашого офісу, беру броню, шолом, ми з оператором сідаємо в машину, їдемо в Бровари. І там починається такий нормальний "передок" – із трупами росіян, зі спаленою технікою. Раніше їздив через пів країни, щоб бути на позиції, і ось до бойових дій – година-півтори від центру Києва. От така динаміка життя. Стало дуже страшно.

– Дуже особисте й водночас дуже просте питання: ради чого ви ризикуєте життям?

– Моє завдання – розповідати історії. У нас є унікальний ресурс присутності на місці – тут і зараз. Ми бачимо ось це місце й ось цих людей. І ми розповідаємо їхні історії. Ми створюємо хроніку нашої війни – з унікальною можливістю бути всередині й на місці подій. Ця пам'ять, цей великий-великий документальний пласт залишиться назавжди.

Промо-анонс – https://youtu.be/0oS3T3KKhYY