новости телевидения

Героїнею нового випуску проєкту "Моя історія", який вийшов у телемарафоні "Єдині новини" в слоті мовлення телеканалу "Інтер", стала відома українська художня гімнастка, олімпійська чемпіонка та засновниця власної академії художньої гімнастики в Україні Анна Різатдінова. У відвертому інтерв'ю ведучій Анастасії Даугуле тендітно-сталева спортсменка розповіла про особливості роботи академії в умовах війни, зізналась, чи бере з собою в укриття під час ракетних атак свій найбільший скарб – олімпійську медаль, а також поділилась власними мріями, які плекає після перемоги.

– Анно, після початку повномасштабної війни ви з сином проживали на дві країни: Україну та Іспанію, але потім остаточно повернулися на батьківщину. Як далося це рішення?

– Я повернулася в Україну вже давно і, навіть, дуже жалкую, що я на початку війни виїхала за кордон. Але тоді для мене найважливішою була безпека моєї дитини. Коли ти мати чотирирічного сина, то думаєш, передусім, як захистити його, а не себе. Але ми витримали в Барселоні, десь, півроку. Було таке відчуття, що я, нібито, зрадила. Хтось, навіть, засуджував мене за те, що в мене там комфортне життя. Почалися проблеми зі здоров'ям, в мене був постійно тривожний стан. Кожна повітряна тривога у застосунку здавалася кінцем світу. До того ж мене дуже хвилювала академія. В якийсь момент мені стало дуже зле і я прийняла рішення повернутися додому. Так, було страшно: я боялася тривог і ракет. Однак в Україні я стала почуватися краще.

– Ваш син Роман зараз з вами в Україні?

– Так, в Україні. Він щасливий. Йому дуже не вистачало в Іспанії рідної мови, друзів, чогось такого нашого, рідного. Ромчик періодично мене запитує: "А коли вже ми переможемо? Коли вже росіяни від нас відстануть". Навіть маленька дитина розуміє, що трапилось.

– Як ви пристосувались до життя у воєнній країні з нальотами шахедів та ракетними обстрілами?

– Найскладнішим була адаптація спортивної академії під умови воєнного стану. Я ніколи не думала, що при відкритті філії з художньої гімнастики першочергово буду приділяти увагу наявності генератора та бомбосховища. До війни в нас був, просто, неймовірний зал зі всіма необхідними для тренування умовами. Але коли прийшла війна, було зрозуміло, що він абсолютно не адаптований під воєнний стан. І ми, просто, попрощалися з цим залом і почали шукати нове приміщення.

– Наскільки великі ризики від наслідків війни ви бачите в тому, що Україна втрачатиме потужність своїх майбутніх гімнасток?

– Багато людей, дійсно, вважають, що в нас ніякого спортивного майбутнього нема, тому що багато гімнасток виїхали за кордон. Але на Олімпіаді в Парижі саме українці отримали тринадцять медалей. І для іноземців це просто шок. Як можна в таких умовах підготуватися? Тобто те, що українці взагалі приїхали і взяли участь в Олімпіаді – для них уже подвиг. Що стосується саме художньої гімнастики, то у групових вправах ми були за півкроку до медалі. Програма була дуже потужна, весь зал аплодував стоячи. І чому українським гімнастам не вистачило трохи сил для перемоги, ми можемо тільки здогадуватися.

– Вісім років тому ви за власною волею заявили, що кидаєте великий професійний спорт. Але видно, що вас і досі тримає художня гімнастика.

– Розумієте, я в художній гімнастиці з чотирьох років, навіть не уявляю свого життя без цього виду спорту. Хоча, зізнаюсь, була думка у 2012 році про те, що я йду абсолютно іншим шляхом. Тобто я не хотіла нічого чути про художню гімнастику, тому що було передозування. І все одно – минуло п'ять років і я відкрила свою академію, повернулася до художньої гімнастики.

– Медаль з Олімпіади – вершина вашої професійної спортивної кар'єри. Цікаво, чи забирали ви її з собою в Іспанію на початку повномасштабного вторгнення?

– Ні, не забирала. Я ж знала, що повернуся. Завжди це знала. Медаль лежить дома на поличці. Авжеж, якщо буде масована ракетна атака, я скоріше візьму в бомбосховище не паспорт чи документи – візьму олімпійську медаль. Тому що для мене це, як коштовності – найдорожче, що є. Пам'ятаю, скільки сил було вкладено в цю медаль.

– Занадто важко вона дісталась, бо ви були позбавлені періоду безтурботної юності. Відомо, що коли ви переїхали в Київ і почали готуватись у національну збірну, то вирішили, що навіть у кіно не будете ходити. Спортзал, гуртожиток, спортзал, гуртожиток, спортзал і більше нічого у вашому житті не було. І коли ви вийшли у велике життя, то виявились до нього, можливо, не зовсім підготовленою. І це зворотня сторона цієї медалі.

– Так, це правда. Чи жалкую я, що пішла у великий спорт? Авжеж, ні. Тому що зараз ви берете в мене інтерв'ю, а потім моя дитина буде моїм онукам казати: "Диви, яка в тебе бабуся була. Вона щось правильне зробила у своєму житті, щось важливе для країни, для молоді". Для мене це неймовірно важливо.

– Анно, ви родом із Сімферополя. Зараз Крим тимчасово окупований агресором. І ваша мама залишається в Криму. Наскільки важко прийняти, що ви з мамою виявилися на різних ідеологічних платформах з початком війни?

– Чому я ненавиджу росію? Тому що я з цим зіштовхнулася ще у 2014-му році, коли відбулася окупація Криму. В мене був дім і в один момент його не стало. Так, ти розумієш, що це тимчасово, але не можеш приїхати до батьків, не можеш показати онука родичам. Це дуже складно. Крім того, на мене настільки багато було тиску через те, що там у мене мама. Але я не можу відповідати за неї, це її вибір. Для мене Крим – це завжди Україна. В мене абсолютно українська позиція і вона не зміниться ніколи. Я не просто це говорю, я це доводжу.

– Ви казали, що приклад родини – це, взагалі, вагомий приклад сімейної моделі, і ви завжди хотіли б мати сім'ю. Чи й зараз це бажання у вас зберігається?

– Так, але в мене вже є родина. Коли в тебе з'являється дитина – це вже родина. Те, що я не знайшла на даний момент свою другу половинку… Справа в тому, що я непроста людина, в якої є високі вимоги саме по відношенню до родини. Я зростала в неймовірно теплій родині, де були дуже міцні стосунки. Тому знайти, і що найважливіше, повірити і довіритися комусь мені неймовірно складно. В мене було багато і болю, і розчарування… Але це мій досвід, тільки зараз це розумію.

– Аню, у 2020 році вийшла ваша книга "Мій роман зі спортом" про шлях до перемог, про злети та падіння. Тоді ви написали, що не всі, коли знайомляться зі знаною зіркою, яка входить в еліту міжнародної гімнастики, бачать, що всередині неї стоїть маленька дівчинка з широко відкритими очима, яка дуже довірливо дивиться на світ. Де зараз ця дівчинка?

– Ця дівчинка є, але олімпійський досвід зробив її ще міцнішою, сталевою. Мені здається, вона вже не так довіряє. Вона реальніше дивиться на цей світ. Раніше думала, що все в нашому житті, як у казці. Після олімпійської медалі буду насолоджуватися своїм життям, матиму принца, будинок та багато дітей. Чому? Тому що заслуговую, все життя працювала і зараз усе буде добре. Але так воно не відбувається. Життя – це не казка.

– Яким ви бачите український спорт і себе в майбутньому?

– По-перше, бачу академію Різатдінової в Криму. Вірю, що в нас буде багато перемог. По-друге, бачу себе у спорті. Коли буває важко, нагадую собі: "Аню, не здавайся, продовжуй, тримайся! Ти на правильному шляху". По-третє, хочу велику родину. Я вже сказала, що вона в мене є. Але хочу багато дітей і обов'язково дівчинку. Не знаю, чи буде вона займатися художньою гімнастикою, чи ні, але дуже хочу. А там як буде…

Повне інтерв’ю з Анною Різатдіновою у проєкті "Моя історія" – https://www.youtube.com/watch?v=yn4eZsCBlRM

Дивіться авторську програму "Моя історія" в ефірі телемарафону "Єдині новини" в слоті мовлення телеканалу "Інтер" щонеділі о 21:20.